Конспекти уроків української літератури
земля from romanicheva
«На шлях я
вийшла ранньою весною
І тихий спів
несміливий заспівала»
Життєвий і
творчий шлях Лесі Українки
Мета: розширити й
поглибити знання про життєвий і творчий шлях Лесі Українки; визначити роль
родини, культурного оточення й самоосвіти у формуванні світобачення письменниці;
розвивати навички роботи з різноманітними джерелами інформації, вміння
аналізувати й узагальнювати факти; виховувати в учнів активну позицію
Тип уроку:
вивчення нового матеріалу
Обладнання: портрет Лесі Українки, фотоматеріали, виставка друкованих
видань про Лесю, твори письменниці.
Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука?
Чи пісня й думка кволі?
Хід уроку
І. Організаційний момент
ІІ. Мотивація навчальної діяльності школярів.
Оголошення теми та мети
Слово вчителя з елементами бесіди
Для кожної людини важливо залишити
після себе слід на землі. Який же слід хочете залишити ви?
Для письменника таким «слідом» є його твори. Саме тому він прагне писати
так, щоб його слово не залишило байдужим жодне серце не тільки сучасників, а й
представників майбутніх поколінь.
До митців, що пережили свій час і їхні твори збагатили скарбницю духовної
культури, належить Леся Українка.
Висловлювання діячів культури про Лесю Українку та її творчість.
«Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не
чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї хворої,
слабосильної дівчини»
І. Франко
«На свій вік це геніальна жінка… в
кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти та людського
життя»
М. Павлик
«Леся Українка у розвої української
літературної мови має чи не найвидатніше місце. Твори Лесі Українки завжди мають із криці викутий словник».
Іван Огієнко
«Леся хотіла зробити те, чого ми не можемо зробити дотепер – ввести нашу
літературу в світовий контекст»
Ірина Ключковська
Висловіть свою точку зору стосовно висловлювань діячів культури.
Аргументуйте думку (прочитати улюблену поезію Лесі Українки)
ІІІ. Актуалізація опорних знань
1. Асоціативний творчий диктант
Створення асоціативного ряду до слова жінка (ніжність, материнство,
лагідність, чуйність, турботливість, краса, чарівність, квіти, кохання,
мрійливість…)
2. Літературний диктант
- Прізвище Лесі Українки
- Що вам відомо про маму Лесі Українки?
- Назва першого Лесиного вірша
- З якими творами Лесі Українки ви вже ознайомилися?
- В яких жанрах, крім віршів,
працювала Леся Українка?
- Як називається перша збірка поетеси?
ІV. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу
Повідомлення учнів.
Перша група – «Біографи»
Презентація «Цікаві сторінки із
життя Лесі Українки»
1. У дитячі любі роки…Лариса
Петрівна Косач (Леся Українка) народилася 25 лютого 1871 року в м. Звягелі (тепер Новоград-Волинський
Житомирської області) у дворянській родині. Простежимо родовід майбутньої
поетеси.
Батько Петро Антонович Косач - юрист за освітою, людина прогресивних
поглядів.
Мати – Олена Пчілка – відома українська письменниця, людина широко
освічена, походила з родини Драгоманових
Брат Олени Пчілки – Михайло Драгоманов – відомий український громадський і
культурний діяч, як політичний емігрант жив у Женеві, пізніше – Софії.
Дві тітки Лесі – Олена Антонівна і
Олександра Антонівна Косачі належали до гуртків революційних народників.
Характером і вродою Леся вдалася в батька «Зо всіх нас шістьох дітей Леся
найбільше була подібна до батька і
вродою, і вдачею…» ( сестра Ольга)
Дитячі роки проводила на Поліссі в оточенні дивовижних краєвидів.
1. Охарактеризуйте Лесю- дитину
(весела, жвава, розумна, чепурна, здібна, працьовита, любила музику, гру на
фортепіано, мрійлива, смілива).
2. Оточення,
серед якого жила Леся, формувався її творчий талант. Великий вплив на духовне життя й
інтелектуальний розвиток письменниці мав дядько М. Драгоманов. Сім'я
Косачів дійсно приятелювала з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Павлом
Житецьким. З дитинства мала Косачівна кохалася в народних піснях і казках, в
чотири роки уже читала, в п'ять — грала на фортепіано і пробувала творити
власну музику, а пізніше не раз тяжко зітхала, говорячи, що тяжка недуга не дала
їй можливості стати композитором. Олена Пчілка збирала зразки народних вишивок,
і мале біляве дівча не тільки милувалося красою узорів, а й у вісім років
виконало майже непосильну для такого віку роботу: вимережило батькові сорочку.
3. Леся і С. Мержинський. 1894 р. Стосунки
з революціонером Сергієм Мержинським з дружніх переросли у кохання. Леся взяла
на свої плечі страшний труд: доглядати вмираючого і надзвичайно прикрого друга
до самої смерті. Сергій поводився далеко не по-джентельменськи, змушував Лесю
писати листи його коханим, нервувався, коли не було відповіді, дорікав, що Леся
не відіслала його послання або
знищила ті, що надійшли на його адресу. Платою за піклування і жертовну любов
були безсердечні слова коханого: "І все одно, Ларисо, я тебе не любив".
Про перебування поетеси в Мінську біля Мержинського існує багато легенд. Одна з
них розповідає, що поему "Одержима" поетеса написала в ту ніч, коли
помер Сергій і вона сама сиділа коло покійника до ранку.
4. Арешт Лесі Українки. У січні в київській квартирі Косачів
було зроблено трус. Але він суттєво відрізнявся від обшуку 7 червня 1902 року в
Одесі, коли жандарми не знайшли у Лесиних валізах нічого компрометуючого. Тепер
у руках жандармів була 121 заборонена книжка. Лесю та її сестру заарештували, але
все обійшлося більш-менш щасливо, і скоро обидві вже були на
волі .
1907 р. Леся
Українка та Климентій Квітка одружилися. Чоловік одержав посаду в суді в Криму
в Балаклаві, й подружжя переїхало туди, а згодом до Ялти. Здається, прекрасний
морський клімат мав би сприяти покращенню здоров'я, а поетесі стало гірше.
Берлінський професор радив їхати до Єгипту, але зібрані на поїздку гроші
подружжя віддало на організацію етнографічної експедиції, яка основною метою
мала запис мелодій українських народних дум. Фонограф репертуару кобзаря Гната
Гончаренка подружжя вислало до Львова.
5. Далеко від рідної України. Далеко від рідної
України — в Тбілісі, Талаві, Єгипті — Леся не забувала рідної землі. До речі,
на чужині, в країні пірамід, поетесу знайшов і відвідав український історик,
академік Д. Яворницький. Критичний стан здоров'я змушував Лесю Українку
до частих переїздів. 1911 р. Сім'я
опинилася в Кутаїсі, де чоловік одержав посаду. Письменниця вже відчувала
наближення смерті. Вона переслала сестрі Ользі свій архів, до виснаження
працювала над "Лісовою піснею", яку розпочала 3
липня, а закінчила 25 липня. "Лісова пісня" вийшла друком в
Києві ще за життя поетеси, в 1912 році. У Кутаїсі було написано також драми
"Камінний хрест" та "Оргія". Друзі
та близькі наполягали на лікуванні. Леся ще раз відвідала Єгипет. Подорожі
стали для неї мукою, надії на полегшення не виправдувалися.
Письменниця мужньо готувалася до трагічного
кінця. З голосу вмираючої дружини Климентій Квітка ще встиг записати
народні пісні, а матері й сестрі Ользі Леся продиктувала зміст задуманої драми
"На передмістю Александрії". Тяжкохвору поетесу перевезли до Сурамі,
але врятувати її вже ніхто не міг. 19 липня 1913 р. поетеса
померла. Труну з прахом
доставили до Києва. Лесю Українку поховали на Байковому кладовищі. Поліція не
дозволила ні промов, ні співів, а щоб ніхто не посмів порушити заборону, дала у
супровід похоронної процесії наряд кінноти. За труною йшов багатотисячний
натовп. Україна ховала свою дочку.
Світ опустився на коліна,
Камінний, він хилився ниць,
І прилетіла Україна
До мертвих Лесиних зіниць.
Над всі недоліки та потали,
Над страти всі та над бої
Безсмертя Лесине вростало
В
народ, що народив її.
І квола, невисока жінка
Лице відводила бліде.
Народжувалася Україна
Для світу. Що над смерть
гряде.
В. Коротич
Друга група «Краєзнавці». Презентація «Леся Українка й Гадяч»
Третя група «Літературознавці». Презентація «Творчий доробок поетеси» Складання узагальнювальної таблиці учнями.
1884 р. При сприянні матері восени у львівському
журналі "Зоря" з'явилася перша Лесина публікація — вірш
"Конвалія"
Взимку Олена Пчілка
запропонувала Михайлові й Лесі перекласти українською мовою “Вечори на хуторі
поблизу Диканьки" Миколи Гоголя. Наступного року у Львові вийшла книжка
перекладених оповідань М Гоголя, авторами якої були молоді Косачі, що прибрали
псевдоніми Михайло Обачний та Леся Українка.
1890 р. Леся Українка почала писати прозу. З-під її пера
вийшли непересічні поезії "Contra spem spero", “Мій шлях", “Сім струн". Повертаючись
з Відня, куди мати возила дочку на консультацію до лікарів, Косачі зупинилися у
Львові, де зустрічалися з І.Франком, В.Гнатюком, М.Павлико.
1891 р. М. Павлик назвав Лесю «геніальною жінкою» (їй було
лише 20 р.).
1893 р. вийшла
у Львові перша Лесина збірка — "На крилах пісень”. Схвальну рецензію на
книгу написав О. Маковей, правильно визначивши
провідні мотиви творчості поетеси. "Перший — то сумовитий погляд авторки
на своє життя і долю, другий — то культ природи, а третій — то культ України і
світове горе". Дев'ятнадцятирічною дівчиною вона написала для молодшої
сестри підручник "Стародавня історія східних народів", в якому проводила багато паралелей і порівнянь дійсності
трьохтисячного минулого із
сучасним. Цей підручник був доступний, лаконічний і цікавий. Мужніючи, Леся
зацікавилася філософією, почала також пробувати себе в публіцистиці. Разом зі
сестрою Ольгою вона відвідувала публічні лекції в Київському університеті,
займалася самоосвітою, завдяки чому стала найосвіченішою жінкою в тогочасній
Європі.
1899 р. У
Львові вийшла друга Лесина збірка "Думи і мрії".
Щоб довести російським
читачам, що українська література не поступається їхній, Леся переклала
російською твори І.Франка "На дні" та "Добрий заробок", які
вийшли у видавництві "Донская речь" (Ростов-на-Дону), а 1902 р. – «Відгуки», 1888 р. – цикл «Подорож до моря», де передала
образ України на основі вражень, винесених під час поїздки до Одеси. Згодом
виходять інші цикли «Сім струн»(1890 р.), «Мелодії» (1893-1894 р.), «Мелодії»,
«Невольничі пісні», «Пісні про волю»
1901
р. помер С. Мержинський. Його образ оживає у віршах «Порвалася нескінчена
розмова», «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами», «Хотіла б я тебе,
мов плющ, обняти, «Я бачила, як ти хиливсь додолу».
З-під пера поетеси виходять драматичні твори: 1896 - “Блакитна трояндаа», 1903 – «Вавілонський полон», 1904 – «На руїнах», 1905
– “В катакомбах”, 1911
– “Лісова пісня”.
«Так мало звізд на хмарнім небі нашої літератури. А ті,
що найясніше світили, - гаснуть», - так сказав М. Євшан,
усвідомлюючи втрату великої поетеси.
V. Закріплення навчального
матеріалу
Створіть
асоціативний ряд до поетеси
ІV.
Рефлексія
Продовжіть
речення: «Я не знав, а тепер знаю…»
VІ.
Домашнє завдання
1.
Опрацювати статтю підручника,
читати вірші «Gontra spem spero!» «І все-таки до тебе думка лине»
«Жить хочется…, но кто же, если не я»
«У меня такое ощущение, вроде бы я останусь вечно
молодым»
Із листа
Кравченка О.
Мета: ознайомити десятикласників зі змістом книги випускниці
нашої школи Козаченко Олени «Может, когда-то мое письмо будет последним»,
написаної на основі листів Кравченка Саші у далекі 80-ті роки у самому пеклі
афганської війни, розкрити ідейно-художню спрямованість цього твору; розвивати
інтерпретаційну компетентність; виховувати мужність, силу волі, любов до своєї
батьківщини, патріотичні почуття,
загальнолюдські цінності.
Тип уроку.
Література рідного краю. Урок-реквієм.
Обладнання: на столі
фотографія воїна-афганця Саші Кравченка, запалена свічка, поряд стосик його
листів із далекого Афганістану 1982 року, книга Олени Козаченко «Может, когда-то мое письмо будет последним», на іншому
столі виставка книг, преси, фотографій «Ти вічний біль, Афганістане»,
мультимедійний екран, комп’ютер, слайд-шоу, пісні про Афганістан.
Хід
уроку
І. Мотивація навчальної
діяльності
1. Забезпечення емоційної готовності до уроку
(Звучить пісня про Афганістан)
«Мозковий штурм»
Дібрати
художні засоби до слова Афганістан.
(Далекий, чужий; країна смерті; афганське пекло, що забирає молоде життя...
2. Актуалізація суб’єктного досвіду й опорних знань.
Асоціація.
Ключові слова: війна, молодість.
(Варіанти відповіді: Війна – смерть, втрата, біль, плач, розпач, тривога…
Молодість – юність, посмішка, радість, кохання…)
Учитель: Наскільки ці слова поєднуються в житті?
(Варіант відповіді: Ці два слова у повсякденному житті під мирним небом
неможливо не те, що поєднати, а навіть уявити поряд).
Учитель: Так.
Але ці два слова ішли поряд «там» - на афганській землі, де смерть чатувала в
кожній ущелині, розкривала свою чорну, вогняну пащу на молодість солдата,
готова спопелити, не зважаючи на його юний вік. Ось про це ми й будемо говорити сьогодні.
Готуючись до сьогоднішнього уроку, учні-експерти
створили групи «істориків», «літературознавців», «біографів», «експертів», «читців»,
«експертів», кожна з яких працювала над своїм питанням:
«історики» – «Що вам
відомо про афганську війну 80 років?»;
«літературознавці» – «Як
висвітлено у пресі та на телебаченні афганська війна?»;
«біографи» – «Життєвий шлях Олени
Козаченко»;
«читці»
– декламування поезій на афганську тематик;
«експерти» - «Чи
потрібна сьогодні нашій молоді література на афганську тематику?»
ІІ.
Актуалізація опорних знань
Учитель: До
слова запрошуються історики.
Історики: Далекий грудень 1979 року…
Далека та чужа країна Афганістан… Безглузда війна… Скільки смертей, скільки
горя за 10 років. Проте ця безглуздість не применшує героїзму наших воїнів там,
в афганському пеклі. Ніхто та ніщо не має бути забутим. Аби не забути – треба
пам’ятати, а щоб пам’ятати – треба знати.
Історики: Знати і пам’ятати. Тому ми й зібралися
сьогодні, щоб вшанувати пам'ять тих, хто поліг у афганських ущелинах, та
поклонитися тим, хто прийшов із війни живим, хоча із пораненою душею. Молоді
люди йшли туди не за орденами й медалями – вони свято вірили, що виконують
інтернаціональний обов’язок.
Поетична
сторінка. Учень декламує вірш.
Очі туманить ядуча сльоза
Очі туманить
ядуча сльоза,
Руки скувала
утома,
Палить їй душу
афганська гроза –
Син не вернувся
додому.
В неї він був
ясночолий, як світ,
Сонячно так
усміхався,
Ще й 20 не було
йому літ…
Юним навік і
зостався.
Ясеночки!
Синочки! Сини!
Колосочки
вкраїнського поля,
Скільки вас не
вернулись з війни?
ІІІ.
Опрацювання навчального матеріалу. Ознайомлення з темою та метою уроку.
Слово вчителя: Сьогодні
13 грудня. Ця дата навічно закарбувалася в пам’яті соснівчан та біленченківців,
бо 13 грудня 1982 року ворожа куля обірвала молоде життя наших земляків Саші
Кравченка із Біленченківки та Кості Приходька із Соснівки. Обірвала життя
молодих хлопців, доля яких звела у Гадяцькому професійному училищі, згодом в
одній військовій частині та на одній заставі.
Сьогодні минає 30 років з того дня, коли відійшов у
вічність Саша Кравченко. 30 років на біленченківському цвинтарі з гранітного
пам’ятника зоріє юний погляд 20-річного солдата. 30 років несуть свої зболені
душі до могили Саші Кравченка його мама Надія Радионівна та брати Микола й
Анатолій. 30 років звітують вічно молодому Саші друзі з памороззю на висках та
сивочолі бойові товариші.
Цій трагічній даті і присвячений сьогоднішній
урок-реквієм, тема якого «Жить хочется…, но кто же, если не я».
Епіграфом є слова із листа
Саші «У меня такое ощущение, вроде бы я останусь вечно молодым».
Учитель: 1. Із чим асоціюється тема уроку?
(Варіант
відповіді. На мою думку, епіграф уроку асоціюється з рядками пісні. Невже
девізом його життя були рядки із пісні? Отже, не знаючи Саші, можу висловити
припущення, що Саша був ліриком, адже він знав і любив пісні.)
2. Які думки викликає у вас епіграф уроку?
(Варіант відповіді. Знаю багато людей,
що, не дивлячись на свій вік, душею залишаються завжди молодими. Мені хочеться
теж зберегти молодість душі. А от слова «вічно молодий» мене бентежать.
По-перше, жити і таке мати відчуття, що смерть чатує за плечима – якось
моторошно. Яку ж треба мати інтуїцію? По-друге, відчувати смерть і не впадати у
відчай, намагатися досягти чогось у житті за цей короткий вік, залишити добрі
спогади про себе на землі. Яку ж це треба мати силу волі! Нам є чому
повчитися!)
На сьогоднішньому уроці присутні гості: Красюк Ольга
Володимирівна – директор ЦБС, Виноградова Галина Володимирівна – завідуюч
відділу обслуговування користувачів центральної бібліотеки ім.. Лесі Українки,
Макаренко П. В. – голова Біленченківської сільської ради, Козаченко Олена -
автор книги «Может, когда-то мое письмо будет последним», Залозний Ф. Ф., Ясько
І. В., Нікітенко С. О. - бойові товариші, однокласники Саші, Анатолій - рідний
брат, Криворучко О. М., Лукаш А. М.,
Коць Н.І. – друзі й герої книги, бібліотекарі, вчителі школи.
Шановні гості сьогодні на уроці будуть критиками та психологами і попрацюють
над питаннями:
1.
Чи вдалося Олені Козаченко розкрити ліричну душу головного героя книги «Может,
когда-то мое письмо будет последним» Саші Кравченка?
2.
Чи потрібна нашій молоді література на
афганську тематику? Якщо потрібна, то з якою метою?
Учитель: До
слова запрошую істориків.
Історики: Афганська війна
триває і сьогодні, але вже без участі наших солдат. А тоді ж, ідучи у те пекло
чужої країни, вони вірили, що несуть визволення народу Афганістану, тим, хто
поневолений. Вони вірили, що йдуть не вбивати, а захищати.
Офіційно це не називали війною, а всього лише
воєнною кампанією. Але ця кампанія тривала майже 10 років і вимагала великих
жертв.
Історики: Тисячі наших хлопців загинули в боях і
померли від ран, контузій, травм і хвороб, пропали безвісти.Сивіли від горя
матері і батьки, ховаючи своїх синів, сиротіли діти, вдовами ставали жінки в
мирний час. 265 гадячан виконували свій інтернаціональний обов’язок в
Афганістані. З них не повернулися додому семеро.
У скількох сімей у траурному обрамленні й до цього
часу зберігаються фотографії синів! Одну нагороду заробили вони за проявлену
мужність і героїзм – право бути похованим на рідній землі.
Поетична
сторінка. Учениця декламує вірш
Ховали
інтернаціоналіста
Ховали інтернаціоналіста,
Блищала глухо цинкова труна,
Нестерпно пахло тополиним листом
І плач дівочий танув, як струна.
Руда земля розверзлась чорнорото.
Чекає хижо мовчки на своє,
А мати на колінах у болоті обмацує труну:
«Чи ж там він є?»
Стоять, відводять очі вбік солдати,
І шепотить сержантик ледве чуть:
«Не велено… Не можна відкривати…
Не велено…»
Уже струмки течуть,
Уже весна така глибока, рання.
Учора вже летіли журавлі.
Таке врочисте вийшло поховання:
Школярики стоять, учителі,
А голосок дівочий квилить, квилить,
Соромиться кричати на весь світ…
Кого клясти? Кого назвати винним?
І що той світ? Хіба він дасть отвіт?
На хрест сусідній похилився тато,
Похнюпилися братики малі –
В селі ховали воїна-солдата
У мирному вкраїнському селі.
Учитель: Важко говорити, але ми мусимо, щоб ви, молоде
покоління, навчилися цінувати кожну хвилину свого життя.
Боляче згадувати, але повинні, бо поки живе пам'ять
про людину, доки живе і сама людина.
А писати? Як писати про трагічні події тих пекельних
років? Писати серцем, душею. Але обов’язково писати, щоб навічно залишити на
полотні XX століття імена героїв українського
народу, щоб зберегти і передати у майбутнє мужність і витримку, героїзм і
почуття обов’язку, відповідальність та вірність присязі, вміння любити свій
рідний край та щиро кохати, увіковічнити тверді слова кожного
воїна-інтернаціоналіста: «Жить хочется,
но кто же, если не я». Слово передаю
літературознавцям.
Літературознавці: Ми вивчали питання: «Як висвітлено у пресі та на телебаченні
афганську війну?» Можемо висловити припущення, що у 80-ті роки ця тема була
актуальною, і у пресі виходили стаття за
статтею, зокрема на сторінках газети «Комсомольская правда», де були поміщені й
фотографії воїнів-інтернаціоналістів, що пропали безвісти. Над цією темою
працювали й автори В. Рунов «Афганская война», І. Мойсеєнко «Сектор обстрела»,
В. Свєтіков «Вершина», Збірка «Путь на Саланг», В. Шинкар «Золоті підкови», С.
Ілляшенко «Болючі спогади». Ознайомилися із статтею, надрукованою у «Гадяцькому
віснику» (лютий 2012 рік) О. Козаченко «Листи із полум’я війни». Дехто з нас переглянув кінофільми «Дев’ята
рота», «Груз -200».
Учитель: Що вам відомо про втрати наших
воїнів-інтернаціоналістів під час афганської війни? Запрошую до слова експертів-істориків.
Історики: Опрацювавши
документальну літературу, дізналися, що під час афганської війни у бойових діях брали участь близько 150 тисяч вихідців із
України, з них 3360 загинули, 72 пропали безвісти чи потрапили в полон.
Пораненими з Афганістану повернулися близько восьми тисяч українців, інвалідами
– майже пять тисяч. Без синів залишилися 2729 українських матерів, без
чоловіків – 505 вдів, без батьків – 711.
А мати
Україна перебувала в траурі, зустрічаючи «чорні тюльпани» з цинковими гробами.
Як писати про ту страшну війну? Ось на це запитання і дасть відповідь Олена
Козаченко, яка сьогодні презентує свою книгу «Может, когда-то мое письмо будет последним».
Учитель: До слова
запрошую експертів-біографів та експертів-літературознавців, які працювали над життєвим
шляхом О. Козаченко.
Літературознавець: Питання «Життєвий шлях Олени
Козаченко» розподілили з біографами. Ми працювали над питанням «Шкільні роки
Олени», так як добре пам’ятаємо її зі школи. Я тоді навчався у 6 класі, коли до
нас зайшла одинадцятикласниця Оленка. В той час вона працювала над мовним
проектом «Хто ми в світі без рідного слова» і, вивчаючи мовну проблему в нашому
навчальному закладі, попросила скласти словничок жаргонів. Я з однокласниками
залюбки допоміг. Пізніше ми були присутні на презентації її проекту і Олена,
передаючи естафету «Збережімо рідне слово в нашій Україні», подарувала нам
«Кобзар» Т. Г. Шевченка. Тож запам’яталася мені Олена веселою, енергійною,
допитливою, патріоткою рідного слова, оскільки гаряче захищала рідну мову.
Захопився і культурою іі мовлення.
Біографи:
Ми уклали ланцюжок долі Олени. Народилася 7 вересня 1992 року в м.Гадяч. - У
2009 році закінчила Гадяцьку спеціалізовану школу І-ІІІ ступенів №4. - Вступила
до Харківського національного університету ім. В. Каразіна. – Навчається зараз
на ІV курсі на факультеті філології та
журналістики. - Паралельно працює кореспондентом та журналістом у редакції
газети «Гадяцький вісник». – Творча особистість. – Патріотка рідного слова. - Зі шкільної парти трепетною була мрія
увіковічнить пам'ять про воїнів, що не повернулися з афганського пекла. - У
лютому 2012 року до Дня виведення військ з Афганістану написала до районної газети статтю «Листи з
полум’я війни».
Учитель: Запрошуємо до слова автора книги «Может, когда-то
мое письмо будет последним».
Презентація
книги Олени Козаченко «Может, когда-то мое письмо будет последним».
(на екрані – слайд №1 (назва книги)
Як писалося?
Може кого й здивую, але
писати було не важко, писати було боляче… Важко було боротися з собою,
пересилити, заспокоїтися. Іноді рука не піднімалася навіть відкрити конверт,
але ж я так хотіла, щоб саме цього дня, 13 грудня, у день смерті Саші
Кравченка, дати нове життя спогадам, увіковічнити пам'ять, збережену в листах.
Сьогодні саме той день,
коли згасла зірка воїна-афганця. Знаю,
що цього дня в Біленченківці, на малій батьківщини хлопця, вшановують пам'ять уроком-реквієм у школі, покладанням квітів до могили
солдата, а ще, впевнена, що в душах тих, хто його добре знав, просинаються
спогади – комусь згадуються спільні вечори з Сашею, хтось згадує його як учня,
хтось як доброго сусіда. Та є, мабуть, і такі, в яких пам'ять повертає в той
далекий 82-ий рік, коли сумна звістка огорнула все село.
Цей день став особливим і
для мене. Хоча, спасибі Богу, афганське лихо моєї сім’ї не торкнулося, та й про
війну знала з уроків історії та виховних заходів. Знала, але … не розуміла, не
відчувала.
Тому хочу перш за все
поділитися з вами, чому і відколи доля Саші Кравченка стала мені небайдужою.
Мабуть, не менш цікавим для вас буде й те, як я, ще зовсім юна та молода,
змогла поринути у той неспокій 80-х років, і видати у світ книжечку. Власне,
хочу сказати, що це не художня книга, а нарис у листах, а, отже, основою є
солдатські афганські листи Саші Кравченка. Листи до Тамари Безрук (нині ж це
ваша вчителька Тамара Іванівна Романичева). От саме з неї все й почалось…
Ще років 5 тому, будучи
старшокласницею, Тамара Іванівна зібрала нас на позакласний виховний урок. Пам’ятаю, як вона схвильовано, але
рішуче, діставала з сумки стосик листів, як зараз пам’ятаю, акуратно складених
і перекладених невеличкими листочками, певно помічала що саме зачитуватиме нам.
І ми затамували подих…
Той урок ще й досі згадують
мої ровесниці, бо жодну з них не оминули сльози. Так, ті листи перевернули наше
уявлення про війну, сколихнули душу
чужими болючими незагоєними
ранами, які відтоді стали для мене близькими. Пам’ятаю, як у школі зробили
куточок присвячений загиблим афганцям, аби діти могли бачити героїв, що
загинули смертю хоробрих. І ми з дівчатами після того уроку, ще з більшою
цікавістю розглядали фото молодих юнаків, шукали світлину Саші Кравченка,
вдивлялися у очі загиблого юнака і не вірили… Знаєте, мені ще й досі не
виходять з голови слова Г.Г.Виноградової, яка після того, як прочитала
книжечку, сказала «Чому смерть забирає найкращих?».
Хто він – Саша Кравченко? Простий юнак з українського
села. (Слайд №2 – біографія) Та це лише сухенькі рядочки з біографії
Саші. А він був дійсно людиною з великою душею. І вона тут, ось в цих листах…
Минулого року, в лютому, напередодні Дня виведення
радянських військ з Афганістану, у нас в редакції заговорили про вшановування воїнів-інтернаціоналістів,
про традиційні фестивалі і я згадала про той
шкільний урок, про листи від Саші. Чесно кажучи, побоювалася, чи
погодиться Тамара Іванівна на публікацію в газеті, чи погодитися вона
поділитися тим задавненим болем з усім районом… Та вона не відмовила.
…І от я в руках тримаю стосик чужих листів. І якось так
стало не по собі, але то було зовсім ніщо в порівнянні з тим, що чекало мене
після. Важко були не лише читати їх, але й просто відкривати конверти… А з них,
неначе ті привіти з далеких пустельних країв, сипалися засушені квіти, малюнки,
листівки, вірші. Все те, чим жив Саша останній рік свого життя. Та найболючіше
було крізь рядки ловити той крик душі, той відчай, те зловіще передчуття
смерті. І ті слова, неначе дзвони б’ють: «…мне кажется, что я останусь вечно
молодым...».
Кажуть, що той матеріал в газеті, підготовлений з уривків
листів, сколихнув читачів районки. Та мені цього було мало. Мені так хотілося,
аби цей живий спогад сполохнув усіх – і старих, і малих, а особливо молодь,
таких, як і я. Аби вони з тих листів зрозуміли, яке воно життя, і як треба
жити, як треба боротися, цінувати
все,чим ми по-юнацьки нехтуємо. Шанувати батьків, поважати старших, любити
ближніх. Просто жити… Не боятися казати пробач і люблю…
Саша навчив мене розуміти, що життя не ділиться на було і
буде… Воно є, зараз, тут. І мені так хотілося, аби його слова, його живі слова,
торкнулися і вас.
Зараз ви матимете можливість побачити деякі уривки з
листів. Відтак зможете ближче познайомитися з головним героєм книги – Сашею. В
наведених рядках часто згадуються живі персонажі – друзі О.Кравченка, які
сьогодні присутні на уроці.
Також на слайдах зображені світлини, які не ввійшли до
самої книги. Це фото Сашиних малюнків, віршів, вітальних листівок, засушених
квітів тощо.
Тож пропоную почати перегляд слайдів.
(Слайд №3). «…Здравствуйте, девчонки, Туся и Тома…» – так
починається один із перших Сашиних листів. Дівчата Туся і Тома – це Анастасія
Миколаївна і Тамара Іванівна, які сьогодні з нами.
(Слайд №4). У цих рядках, як бачимо,
також Саша пише про друзів. Саме про тих земляків, хто ніс службу разом із ним.
Адже з Біленченківки в Афганістан потрапили шість хлопців – усі, крім Саші,
повернулися додому. Серед них і Сергій Олександрович Нікітенко, який сьогодні
на уроці.
(Слайд №5). …Так, як і обіцяв – прислав
фото в новій формі.
(Слайд №6). Листи з рідного краю – то
була єдина підтримка та розрада для хлопця.
(Слайд №7). Саша дуже гарно малював.
Жаль, що його талант згорів у афганському пеклі. Майже жоден лист не приходив
без віршів. Уся душа його – поетична, щира, відкрита, лірична – була загорнута
в ті солдатські конверти.
(Слайд №8). А ось фотографії з служби – у
формі, зі зброєю… Так і не судилося йому одягнути цивільне – побути не воїном,
а простим юнаком…
(Слайд №9). Вітальні листівки – до
кожного свята. Саша ніколи не забував привітати. За рік служби їх було чимало:
і до Нового року, і до Дня народження, і з 8 Березням, і з травневими святами,
з Першовереснем…
(Слайд №10). Таким щирим і гарним було
привітання з Днем народження.
(Слайд №11). Нелегкою була служба
прикордонників, та Саша ніколи й словом не обмовився. Всю печаль та тугу
виливав у віршованих рядках і малюнках.
(Слайд №12). Рядки з листів щоразу були
тривожнішими. Він відчував…
(Слайд №13). …А душа все більше рвалася
додому. В передчутті лихого, Саша так просив, аби йому писали. Листи тримали
його.
(Слайд №14). Засушені квіти – спогад
30-річної давнини. Вони втратили п’янкий запах, квітучий вигляд, але й досі
бережуть пам'ять…(Слайд №15).
(Слайд №16). Такими тривожними були рядки
з листа перед від’їздом на «ту сторону».
Душа тремтіла в неспокої…
(Слайд №17).
Передчуття
смерті – ось яку муку терпіло його серце. Незрозумілі сни, тривога, неспокій…
(Слайд №18). Ці рядки з останнього
листа. Саша знав, яким горем вони прокотяться по селу. А особливо для мами.
Вона, Надія Радионівна, й сьогодні не скидає чорної траурної хустки. Кажуть,
щодня ходить до могили сина з квітами. Вона й досі не вірить…
(Слайд №19). Вірш.
…Сьогодні 30 років, як Саші Кравченка немає. Тому
хотілося, аби ця книга стала книгою пам’яті, книгою-спогадом. Бо поки живі
люди, свідки тих пекельних подій, допоки й жива пам'ять.
І допоки бережуть його листи, поки живі вони, а значить
живий і Саша Кравченко в наших серцях, в наших душах.
Вшануємо пам'ять загиблого хвилиною мовчання.
Звучить пісня
про Афганістан
Учитель: Упав Саша Кравченко на чужій землі, а на його
долоні лінія життя була така довга і прекрасна. Разом із ним пішло у небуття і
чиєсь щастя, загинули ненароджені діти. А скільки було мрій, бажань, бо ж було
йому, коли йшов служити, лише 19 років!.. Як і
хлопцям-односельцям, його однокласникам, що разом із ним несли військову
службу і є свідками тієї кривавої війни: Нікітенку Сергію, Саранчову
Олександру, Яременку Володимиру, Пітеньку Івану. На щастя, вони повернулися з
афганського пекла живими, але з пораненими душами та з обпаленими війною
крилами. У їхні сни непрошено вриваються військова підготовка, команда «До
зброї», нічна варта на кордоні Батьківщини, бої з утратами товаришів. Болючі
спогади ні на мить не залишають наших героїв, тривожать їхні душі і нині.
Їм випало
жити – так кажуть про тих, хто повернувся до рідного дому, порядкує рідну
землю, віддаючи їй свої сили і вміння, тішиться онуками. Вони пройшли пекло
війни Афганістану, вони і є тією пам’яттю, що пише історію.
Учитель: Шановні
десятикласники, за роки своєї педагогічної діяльності я не проводила жодного
уроку, на якому б були присутні герої книги. Зазвичай, ви пишете листи героям,
але відповіді не отримуєте. А сьогодні у вас є нагода поставити запитання до героїв
книги і отримати відповіді. Нагадую Нікітенко С. – однокласник, бойовий товариш
Саші; Коць Н. (Пісна), Лукаш А. (Чорнобров), Криворучко О. – його друзі,
Макаренко П. В., яка у 80-ті роки працювала учителем у Біленченківської загальноосвітній
школі, добре пам’ятає О. Кравченка.
«Мікрофон»
Я хочу запитати…
1. В одному з листів написано: «С. Нікітенко служить
на БТР, не знаю, чи буде на «тій стороні», чи ні». Тож, Сергію Олександровичу,
чи були ви на «тій стороні», у самому пеклі війни?
Відповідь:
Звичайно, був і не один раз. Не раз попадали під обстріл, несли втрати,
рятували поранених.
2. Сергію Олександровичу, вас доля звела у школі,
адже ви однокласники, у Гадяцькому професійному училищі. А чи перетиналися ваші
життєві стежки там, у самому пеклі афганської війни?
Відповідь: Так,
тієї осені 1981 року нас п’ятеро пішло нести військову службу й виконувати
інтернаціональний обов’язок у Афганістані: С. Кравченко, С. Саранчов, В.
Яременко, І. Пітенько і я. Раз на тиждень із Сашею зустрічався чи то на
заставі, чи під час бойових виїздів.
3.У 20005 році на екранах українських кінотеатрів вийшов фільм «Дев’ята рота».
Першими його подивилися ветерани Афганістану в кінотеатрі ім.. О. Довженка. Чи
реальні події лягли в основу кінофільму?
Відповідь: В основі кінофільму – реальні події. Справді,
9 рота 345 окремого гвардійського парашутно-десантного полку виконувала
операцію «Магістраль», під час якої залишились живими тільки четверо. Серед них
кулеметник, з яким я зустрічався.
ІV. Робота із твором О. Козаченко
«Может, когда-то мое письмо будет последним».
Учитель: 1. Переглянувши презентацію книги «Может, когда-то мое письмо будет
последним»: уривки з листів, вітальні листівки, малюнки, ознайомившись із
поезіями автора листів – схарактеризуйте психологічний портрет героя .
(Варіант
відповіді: На мою думку, Саша
Кравченко був добрим, лагідним, люблячим сином, небайдужим до долі інших,
вірним товаришем, надійним другом. Любив свій рідний край над усе і жив думкою,
що незабаром повернеться. А ще мав він тонку ліричну душу. Серед жахіття війни
залишився романтиком, адже бачити красу квітів, захоплюватися співом пташок –
не кожен на це здатний. )
2. Визначити жанр твору.
( Варіанти відповідей.1. Нарис. 2
Повість. )
Словникова робота.
Нарис – прозовий документальний твір, у якому
автор, використовуючи образні засоби, змальовує справжні конкретні події,
місцевість, а дійові особи є реальними людьми.
Повість – розповідно-описовий твір, у якому
йдеться про одну або кілька подій у житті однієї чи небагатьох дійових осіб.
Учитель: Автор визначила жанр своєї книги – нарис у листах.
3.
Доведіть, що цей твір –
нарис.
(Варіанти
відповідей. Основна особливість нарису – документальна точність, публіцистичність.
А як автор зазначила, в основі книги – листи, які і є документальною точністю. Описується
реальна людина, що заслуговує на увагу, про життя якої цікаво було дізнатися
нам. Крім того, у центрі нарису – не просто «істота», а особистість із
характером, з її духовністю, з конкретними вчинками, які розкриваються в
суспільно значущих діях.
Нарис залишає враження. І це справді
так, тому що ми лише оглядово ознайомилися з цим твором під час презентації,
але стан душі зараз не можна передати словами, таке далеке для нас стало таким
близьким і болючим. Комок сліз здавлює тебе. А які ж передчуття огорнуть нас,
коли ми читатимемо цей твір? Напевне, сліз не утримаєш).
4.
«Мозковий штурм»
Визначте проблематику твору.
(Варіант відповіді. Життя і смерть;
батьки і діти; дружба і кохання; почуття обов’язку; вірність присязі; любов до
рідного краю)
5.Проблемне питання:
Афганська війна – жорстока, безжальна,
калічить тіла, ранить душі, обпалює крила. Чи війна «розстріляла»
загальнолюдські цінності, спопелила романтичну душу солдата?
(Зі словом війна асоціюються слова:
смерть, вбивство, жорстокість, ненависть. Але з уривків листів бачимо, що Саша
– добра, чуйна людина, романтична особистість, що бачить красу природи посеред
смерті, вболіває за друзів, що живуть під мирним небом, переймається їхніми
проблемами, хоче бачити їх усіх щасливими; лірик, тому що пише вірші, малює.
Здається, війна вбиває, знищує все на своєму шляху, але ні. Зберіг і носив у
своєму серці Саша і вірність дружбі, і повагу до матері, любов до рідного краю,
бачив красу у кожній квітці навесні, душа зливалася разом із співом пташок, що
прилітали з рідного краю і приносили тепло родинного затишку. Ні, не вдалося
жорстокій війні спопелити романтичну душу молодого воїна, «розстріляти» людину,
навіть забрати життя, адже він назавжди залишився в пам’яті своїх односельців,
а тепер і в наших душах.
V. Рефлексивно-оцінювальний етап.
«Незакінчене
речення»
Я прочитаю твір Олени Козаченко «Может, когда-то мое
письмо будет последним», тому що…
Складання
сенканів. Ключові слова: Афганістан, Саша Кравченко.
(Афганістан – чужий, безжальний; вбиває, калічить,
сиротить; приносить горе; смерть.
Афганістан – чужий, пекельний, проклятий; болить,
тривожить; забирає життя; страждання.
Саша-воїн – юний, ліричний; служить, захищає, кохає;
любить рідний край; герой.
Саша-воїн – рішучий, сміливий; бореться, сумує,
передчуває; любить рідний край; романтик.)
Оцінювання учнів.
VІ. Підсумок уроку.
Учитель: Слово
надається шановним гостям, які на сьогоднішньому уроці були
експертами-психологами та критиками: : Красюк О. В.– директору ЦБС,
Виноградовій Г. В. – завідуючій відділом обслуговування користувачів
центральної бібліотеки ім.. Лесі Українки, Макаренко П. В. – голові
Біленченківської сільської ради
1. Чи
вдалося Олені Козаченко розкрити
ліричну душу головного героя книги «Может, когда-то мое письмо будет последним»
Саші Кравченка?
2. Чи
потрібна нашій молоді література на афганську тематику? Якщо потрібна, то з
якою метою?
Г.Г.Виноградова: « Дякую вам, що ви підняли
цей пласт і доносите його до молодого покоління. За це вам найнижчий уклін. Не
думайте, що історія України починається з дня її незалежності . Ту афганську
війну не можна викинути зі сторінок історії нашого народу. Якщо ви були
уважними при перегляді слайдів, то на одному з конвертів ви могли побачити таку
фразу «Мы носим
автоматы, чтобы кто-то мог носить цветы». А отже пам’ятайте одне, що смерть Саші не
безглузда, вона для того, щоб жили ви – захищали нашу Україну, раділи, співали,
веселилися, просто жили. Книжечка маленька, але, як казав Чехов: «Краткость – сестра таланта». Вона
вистраждана, виболена душею і вона для всіх вас. Прочитайте її! Це потрібно
нам, живим.»
Відповіді учнів.
Плахотнюк М: «Урок мені дуже
сподобався, адже був незвичайним, цікавим. На таких уроках дізнаємося багато
корисної та потрібної інформації. Але водночас було надзвичайно важко, тому що
усвідомлювала , що всі події, про які говорили, - реальні й не такі далекі.
Увесь той жах афганської війни пережили люди, які сидять поряд з нами, не десь
далеко. Тут же поряд ті, хто добре знав самого героя книги. Захопилась
презентацією О. Козаченко. Кожне слово з її розповіді глибоко запало мені в
душу і до болю запекло. Невідомий досі Саша Кравченко став таким близьким.
Чесно кажучи, важко було слухати, не могла стримувати сліз. Нам дуже потрібні
такі уроки – жива пам'ять.»
Мізєв Владислав: «Цей
урок справив на мене велике враження. Набігли сльози. Спогади, смуток огорнув
усіх присутніх. Якесь оніміння. Здалося, час зупинився, коли Олена зачитувала
вірші із самого полум’я війни. Бути милосердним, чуйним, добрим, любити і
кохати, дорожити чесним ім’ям –
ось які цінності нам треба переймати у старшого покоління. Ось чого не
вистачає нам! Але тут же виникає питання: «Кому була потрібна та війна? Кому була вигідна смерть молодих
людей? »
Мізєв Вячеслав: «Важко
слухати про те, що молоде життя погасло, не розцвівши, що мати втратила
найдорожче – сина, що друзі, збираючись у тісному колі, і досі чекають Сашу, що
ніхто не зможе заповнити ту пустку. Важко усвідомлювати, але нам є на кого
рівнятися.»
Ведучий: Покоління
воїнів-афганців пройшло кривавими дорогами афганської війни, залишаючи на них
життя і біль втрат. Ми це пам’ятаємо!
Вручають квіти
воїнам-афганцям, автору книги.
Домашнє
завдання: Прочитати книгу Олени Козаченко «Может, когда-то мое
письмо будет последним». Написати есе «Над чим змусила мене замислитися книга
«Может, когда-то мое письмо будет последним» або відгук на побачене, почуте,
прочитане.
(
Звучить пісня про Афганістан)
Комментариев нет:
Отправить комментарий